КНЯЗЬО́К, зька́, ч.
1. іст. Зменш.-пестл. до князь 1. Смутна Амата пір’я драла. Слізки ронила і вздихала [зітхала], Що Турн-князьок не буде зять (Котл., І, 1952, 177).
2. Голова невеликого племені, народу, що має незначне володіння. В більшості випадків араби зберігали за місцевими князьками їхні землі й владу, але перетворювали їх у своїх данників (Іст. СРСР, І, 1956, 27); * У порівн. В селі немає більше «панів», крім Василя Йвановича, і він почуває себе тут маленьким князьком (Вас., І, 1959, 66).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 199.