Що oзначає слово - "коли"



Тлумачний он-лайн словник української мови «ukr-lit.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.


КОЛИ́1, присл.

1. часу. В який час. Співай же їм, мій голубе. Про Січ, про могили. Коли яку насипали. Кого положили (Шевч., I, 1951, 59); Черниш аж тепер помітив, що вдарив його міною, яка не знати коли і яким чином опинилася у нього в руці (Гончар, III, 1959, 119); // Уживається в питальних реченнях. — То коли, кажете, прийти? (Л. Укр., III, 1952, 652);— Коли страта?— Завтра вранці (Довж., І, 1958, 269); // У риторичних запитаннях і вигуках, що припускають негативну відповідь. Катря, дивлячись у віконце, промовила: — Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде! (Вовчок, І, 1955, 226); — Забери його [карбованця].. Коли ще в житті таку дурницю матимеш? (Стельмах, І, 1962, 11); // З підсилювальними частками ж, т о. І всі його питали, мов пророка: — Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч? (Л. Укр., І, 1951, 294); І коли-то воно буде Гратись і промовить Слово мамо (Шевч., II, 1953, 195).

Є коли́ — достатньо часу. Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: Маєш крила, маєш силу, є коли літати (Шевч., І, 1951, 68); Нема́ коли́ — немає вільного часу; ніколи. [Мар’яна:] Де вас ледащо носить? Уже і гулять нема коли: скоро буде північ! (Вас., III, 1960, 15); — Нема коли особливо сумувати: на оборону працюємо… (Гончар, III, 1959, 180); Рі́дко коли́ — мало в який раз; зрідка. Спитає [Павло], якою проблемою голову сушать собі. Рідко коли без іронії (Головко, II, 1957, 418).

2. неознач., розм. У який-небудь час; коли-небудь. — Прощай! — сказав Осел,— навідайсь ще коли, Бувай здоров, небоже! (Гл., Вибр., 1951, 106); Хіба коли забуду я, як плакав він, мій чорнобривий (Сос., І, 1957, 222); // Час від часу; іноді, інколи, деколи. То було коли озветься [Катря] до нас із Марусею словом сердечним.. То зовсім одцуралася усіх (Вовчок, І, 1955, 225); // При протиставленні двох речень або членів речень, повторюючись на початку кожного або перед кожним, означає: інколи… інколи. Оришка сяде, а Чіпка,— коли сидить, коли лежить… (Мирний, І, 1949,144).

Як коли́ — у деяких випадках; часом, деколи. — Ви таки, мамо, чудні як коли! (Головко, II, 1957, 243). 3. відносний. Уживається як сполучне слово: а) приєднує підрядне означальне речення до головного. В ті давні часи, коли йде наше оповідання. Запала долина не була поросла лісом (Фр., VI, 1951, 22); В думках перебирає [Мірошниченко] тривожні години, коли він з партизанського лісу навідувався до Бондарів (Стельмах, II, 1962, 25); б) приєднує підрядне додаткове речення до головного. Жду не діждуся, коли вони [оповідання] появляться у «Віснику» (Коцюб., III, 1956, 424); Ніхто не знав, коли й де побудовано цю шхуну (Трубл., Шхуна… 1940, 7).

4. у знач. част. а) уживається для вираження раптовості, несподіваності дії у знач. аж ось, як ось. Заплакав сіромаха… Плаче собі тихесенько… Шелест!.. коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка. Крадеться Оксана (Шевч., І, 1951, 93); Розгулявся [коник] на всі боки, Все байдуже, все дарма… Коли гульк —аж в степ широкий Суне злючая зима (Гл., Вибр., 1951, 81); Постояла, постояла Хівря й хотіла вже йти до хати, коли щось темне заявилось.. з-за сусідської клуні (Григ., Вибр., 1959,115); б) уживається з частками б, же, б ж е, ж в простому реченні для вираження побажання або здогадної можливості певного факту чи дії у знач. хоч би, хоч би ж. Коли б мені отих дітей Найти де-небудь! (Шевч., І, 1951, 365); Розповідали, що на селі такий переполохі начміліції приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались (Головко, II, 1957., 180); — Коли б же хоч попрощатись прийшовколи б же хоч ще раз його побачити! (Вовчок, І, 1955, 222); в) уживається з часткою «ж» у простому реченні для вираження заперечення, виправдання у знач. але ж. — Та не сопіть так, мов ковальський міх.. — Коли ж ноги грузнуть, аж в постолах хлющить, та ще щось.. чіпляється до ніг (Коцюб., І, 1955, 348).

КОЛИ́2, спол.

1. часу. Уживається на початку підрядного речення часу: а) для означення одночасності дії головного і підрядного речень у знач. в той час як. Коли ми тут сваримось і миримось, у ворота хтось возом уїжджає (Вовчок, І, 1955, 19); Я допомагав Жабі виплутатись із складного капелюша, коли постукали в двері (Досв., Вибр., 1959, 106); // Із співвідносним словом тоді в головному реченні. Мати тоді сита, коли діти не голодні (Горд., II, 1959, 19); // Для означення того, що дія, про яку йдеться в підрядному реченні, відбувається в один з моментів дії чи стану, про які говориться в головному. Коли вона прокинулась, на столі вже горіла свічка, в кімнаті нікого не було (Гончар, III, 1959, 191); б) для означення того, що дія, про яку йде мова в підрядному реченні, відбулася раніше дії, про яку йдеться в головному у знач. після того як. Коли вийшов син, вона здихнула важко та тяжко і схилила свою голову на груди (Мирний, 1,1954, 158); У кабінеті, коли зайшли, Галаган одразу ж важко опустився в.. масивне сап’янове крісло (Головко, II, 1957, 480); в) для означення повторюваності дії (переважно із словами кожен раз, завжди у головному реченні). Мирон завжди, коли всипав у засік своє зерно, зупинявся перед ним, перебирав його рукою (Стельмах, II, 1962, 46).

2. умовний. Уживається на початку підрядного умовного речення: а) у знач. якщо. Серце в’яне співаючи, Коли знає, за що (Шевч., 1,1963, 21); — Коли мене [В. Бо-женка] десь уб’ють, признач бригадиром Сашка Калініна. Золота людина!.. (Довж., І, 1958, 179); // б) з часткою «б» у знач. якби. Коли б той і сказився. Хто божий дар Гнать через жар У винниці навчився! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 133); Хіба скорили б далечінь герої. Коли б не ця уривчаста зоря [маяк]. Подоба зоряниці світової? (Рильський, III, 1961, 301); // Уживається із співвідносними словами так, то, тоді у головному реченні. Так, може, батько, Коли не дядько… Або ж хто-небудь з ваших був… (Гл., Вибр., 1951, 40); [Степан:] Не лізь! Коли не до тебе п’ють, то не кажи «здоров»!.. (Кроп., І, 1958, 388); Коли уся душа тріпоче. Як білий парус на човні,Тоді рука моя не хоче Пером виводити пісні (Рильський, І, 1960, 138).

Коли́ [вже] на те пішло́ див. піти́.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 220.