КОНСОНА́НС, у, ч.
1. муз. Гармонійне поєднання звуків; співзвуччя; протилежне дисонанс. При паралельному поєднанні мелодичних ліній можливі не тільки паралелізми консонансів, але й дисонансів (Нар. тв. та етн., 6, 1968, 55); * Образно. Бачу.. в суспільстві новий консонанс (Фомін, Вибр., 1958, 29).
2. літ. Рима, у якій наголошені голосні різні, а голосні, що стоять перед голосними наголошеними або після них — однакові.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 264.