КОНЯ́, я́ти, с., розм.
1. рідко. Зменш. до кінь 1; лоша.
2. Те саме, що конячи́на. На півдороги від Кам’янця до Гайсина тюпали конята в подертій бричці (Свидн., Люборацькі, 1955, 206); Конята вкрились піною, задихались.. Та хоч як мучаться, саней не рушать з затоки й на п’ядь (Фр., XIII, 1954, 36); Конята рушили підтюпцем (Досв., Вибр., 1959, 40).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 277.