КОНЯЧИ́НА, и, ж., розм. Малий або худий, слабосилий кінь. — Пірнув і я з конячиною та з візком в ту гущавину (Н.-Лев., І, 1956, 58); Конячина дідова, постоявши в задумі кілька хвилин, з власної ініціативи нап’ялась і рушила (Вас., Вибр., 1954, 240); Худа конячина тягла важкий віз (Бойч., Молодість, 1949, 197).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 277.