КОПОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок., розм. Стукаючи, тупаючи, іти, бігти дрібними кроками. Ой ще зілля не кипить, А вже милий копотить (Чуб., V, 1874, 417); — Діду! Діду! — гукав хлопчик, чимдуж копотячи з гори (Мирний, І, 1954, 165); Вони [повстанці] вже переїхали через браму і копотять горі дорогою (Фр., VIII, 1952, 302); // Стукати, тупати, ідучи, біжачи дрібними кроками. Летить наш кінь! Він копитами на цілий всесвіт копотить… (Тич., II, 1957, 208); На вулиці Горького чисто, просторо, і ранком в урочистій тиші лиш дзвінко копотить чобітками дітвора та підлітки по асфальтових тротуарах (Нар. тв. та етн., 2, 1962, 97).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 283.