КОРИ́ТО, а, с.
1. Дерев’яна довгаста посудина для годівлі або напування тварин, птиці. Посеред пасіки стояло корито з водою, прикритою різаною соломою (Мирний, І, 1954, 281); Гуси з кабаном їдять щось з одного корита (Довж., Зач. Десна, 1957, 480); // Довга дерев’яна посудина біля криниці, з якої напувають коней, худобу. Привів я до колодязя напувать коней, дивлюсь, нема цебра, нічим в корито натягать води (Стор., І, 1957, 114); Ось уже корови воду Із корита попили (Вирган, В розп. літа, 1959, 25).
2. розм. Те саме, що рі́чище. Збігши з шумом і шелестом із гір, вийшла [ріка] на рівнину і тече тихо, широко в гладкім, глинкуватім кориті (Фр., VIII, 1952. 381); Частина грунту, по котрій тече річка, зветься річище, або корито (Сл. Гр.); Тут у кориті висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечніше (Коцюб., І, 1955, 342).
3. діал. Ночви. Дебелі пружні голі руки товклись у кориті, викидаючи лікті та.. розгортаючи шмат білизни (Досв., Вибр., 1959, 231).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 291.