КОРІНЬКО́ВИЙ, а, е.
1. Зробл. з кореня (у 1 знач.). У руці [гетьмана Самойловича] — довженний костур з коріньковою наголовкою (Морд., І, 1958, 208).
2. Настояний на корінні (у 2 знач.). Усякі горілки.. стояли.. Була.. і полинькова, і корінькова (Кв.-Осн., II, 1956, 241).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 293.