КОСТРИ́ЦЯ, КІСТРИ́ЦЯ, і, ж.
1. Внутрішня тверда неволокниста частина стебел прядивних рослин (конопель, льону та ін.), що залишається у вигляді дрібних колючих трісочок під час попередньої обробки цих рослин; терміття. Помочить [Мотря коноплі].., висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво (Мирний, II, 1954, 46); Сиплеться костриця на землю під ноги. Під терницями її вже цілі купи (Головко, II, 1957, 24).
Пересо́хнути на костри́цю — стати сухим і ламким (про сіно, злаки). — Та це ж ходила подивитись на Маринине жито: лежить, пересохло на кострицю, висипається, скотиною побите (Вас., Вибр., 1954, 248).
2. бот. Те саме, що вівся́ниця 1. Береги ставу й уся балка нижче вкриті були суцільним трав’яним килимом. Саме цвіли костриця, тимофіївка, білі ромашки (Минко, Ясні зорі, 1951, 87).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 308.