КУПЛЕ́Т, а, ч.
1. Строфа вірша, пісні. Вона [Антося] підхоплювала останні куплети пісні, і її дужий дзвінкий альт дзвенів і розливався, як чиста струна дорогого рояля (Н.-Лев., IV, 1956, 91); Бранець сухим скрипучим голосом натужно проспівав йому рідною мовою якийсь фривольний куплет, щось на зразок коломийки (Гончар, III, 1959, 108).
2. тільки мн. Пісенька з кількох строф на побутову або політичну тему, приспів якої звичайно повторюється. Крилаті епіграми, сатиричні куплети, які Іван, жартуючи, називав «осами», розліталися в списках і усно по Львову (Кол., Терен.., 1959, 325); Марко Баніт легко й дотепно складав комічні сценки, фейлетони, куплети, майстерно поєднував текст з акробатичними номерами (Ткач, Арена, 1960, 198).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 403.