КІПТЯ́ГА́, я́ги́, ж., розм. Те саме, що ку́рява. Гладкі та високі коні важко гупали своїми копитами об суху землю, здіймаючи кіптягу угору (Мирний, III, 1954, 256); Кіптяга така, що й світу не видно (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 168.