ЛЕСТИ́ТИСЯ, лещу́ся, лести́шся, недок.
1. до кого, коло кого. Ніжно горнутися, виявляти ласку до кого-небудь; ластитися. Хотіла було [мати] сваритись на дочку,. так та ж як узяла коло неї пеститись, і приговорювати, і розважати її (Кв.-Осн., II, 1956, 49); Лестячися до батька, мов кіточка, вона пішла з ним у покої (Фр., III, 1950, 154).
2. перен. Лестощами, догідливістю намагатися привернути до себе чиюсь увагу, добитися чийого-небудь довір’я або замаскувати свої підступні думки, наміри. [Роман:] Я не хочу ні леститися, ні умизгатися, щоб таким побитом зменшити свою провину… (Кроп., II, 1958, 54); — Мені здається, що темні є замисли греків, а подвійним їх язик. Цей посол недарма позичав очей у собаки і пестився на всі лади, що аж огидно було його слухати (Оп., Іду.., 1958, 117).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 479.