ЛУБО́К, бка́, ч.
1. Те саме, що луб 2. Хома Патика Пішов зимою драти лика; Лубка ж не обідрав І липку зіпсував (Бор., Тв., 1957, 138); [Мартин:] Не журись, у нас вози лубками вшиті! (К.-Карий, І, 1960, 333).
◊ Лубко́м взя́тися (стоя́ти) — те саме, що Лу́бом стоя́ти (ста́ти) (див. луб). Стоїть Щур під млином на греблі, розминає язик у роті, що лубком узявся, сам себе допікає (Вас., Вибр., 1950, 115).
2. Виріб з луба (кузов воза, саней і т. ін.). Він бачив уже валку саней з колодами, брусами, повні лубки червоної цегли, немов миски ягід (Коцюб., II, 1955, 34); // мн. Віз, сани з таким кузовом. Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз… (Коцюб., II, 1955, 274).
3. перев. мн. Тверда накладка на місці перелому кістки; шина. Біда лежав на розкладному ліжку.. Нога була в лубках (Трубл., І, 1955, 55).
4. Липова дошка для малювання або гравірування картини, звичайно нескладної виконанням. Намалюю неньку На жовтому лубку (Чуб., V, 1874, 474).
5. тільки одн. Надрукована з такої дошки картинка з підписом, народна походженням або розрахована на широкі народні верстви, що відзначалася простотою образів і примітивністю зображення. Розвиваючи традиції народного лубка, українські художники створили пропагандистський плакат (Укр. рад. граф., 1957, 18); Не можна пройти повз цікаву серію.. ліноритів.. на мотиви великого Кобзаря, виконану під давній лубок (Мист., 3, 1964, 20).
6. літ. Те саме, що Лубо́чна літерату́ра (див. лубо́чний).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 551.