ЛУГОВИ́Й, а́, е́. Прикм. до луг1. Хаєцький шукав своїх десь ліворуч, там, де, вигинаючись в лугових низов’ях, побігла за обрій дамба (Гончар, III, 1959, 358); Лугову вдихаю вогкість Ненаситними грудьми (Рильський, II, 1960, 80); // Який росте або живе в лузі. Дівчина виходилась у неї хороша, як маківочка повненька, свіжа, як ягода лугова (Вовчок, І, 1955, 96); — Оце парубок.., щоб тебе лугова качка брикнула! (Стельмах, І, 1962, 280).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 552.