ЛУ́НКО. Присл. до лунки́й. Далеко й лунко оддавався голос солов’я (Вас., І, 1959, 320); Відгомін його хрипкого голосу лунко відбивається в горах (Ільч., Вибр., 1948, 31); // перен. Те саме, що претензі́йно. Тут йому сподобалось, річка звалася так лунко — Саксагань (Ю. Янов., Мир, 1956, 138); // у знач. присудк. сл. Про стан, при якому добре все чути. На хуторі тихо та лунко (Вас., І, 1959, 132); Так лунко-лунко навкруги, за цілі кілометри чути, як десь проторохтить гарба із ферми в степ і як десь там уже перегукуються люди (Гончар, Тронка, 1963, 254).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 555.