ЛУ́ПАТИ, аю, аєш, недок., фам.
1. Те саме, що клі́пати 1. — Га-а?.. — гакнув на всю хату Яків, підводячи голову і лупаючи своїми сонними віями (Мирний, І, 1954, 199); Сьомка лупав повіками і нічого не розумів (Смолич, II, 1958, 61).
◊ Лу́пати очи́ма див. о́ко.
2. перен. Світити слабким, нерівним, миготливим світлом (про зірки тощо). Зорі на дощ дмуться та лупають (Номис, 1864, № 567); Невеличкі зірочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороці (Мирний, III, 1954, 150).
ЛУПА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. Відбивати частини від цілого; колупати (у 1 знач.). [Козаки:] Ой, лучче [краще] б ми, запорожці, Круту гору лупали, Ніж у тюрмі, у кайданах, Шість літ пропадали (Н.-Лев., II, 1956, 465); "Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить Вас!" (Фр., X, 1954, 48); Гній злігся, змерзся, лупали [люди] ломами, плішнею, накидали на сани, возили (Горд., II, 1959, 319); // Віддирати, відокремлювати верхній шар чого-небудь. — Уже час у печі розпочинати, — сказала Христя, стоячи коло печі і лупаючи припічок (Мирний, І, 1954, 24); // Розбиваючи, ламати що-небудь. Вони розбивали комори, лупали скрині, палили акти на володіння грунтами й людьми (Панч, Гомон. Україна, 1954, 363).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 556.