ЛУ́ПКА1, и, ж., розм. Биття.
Лу́пки да́ти — побити. Позирнув Петро на вузлик собі.. Коли б хоч не відняв, та отут лупки не дав, або й не зарізав прямо (Тесл., Вибр., 1950, 132); — Буде кому на старість доглядати — попідтинню валятися не будемо… А чи й лупки надумають дати — буде кому (Головко, І, 1957, 250).
ЛУ́ПКА2, и, ж., діал. Облізла або поїдена міллю бараняча шапка. — Запережися личком, візьми лупку на голову та жени гуси пасти (Фр., II, 1950, 60).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 557.