ЛУЧО́К1, чка́, ч.
1. Зменш.-пестл. до лук. Взяв він свій лучок і пішов із села блукати по горах та межи горами (Вас., II, 1959, 398); * У порівн. Як напнутий лучок, Мов краєчок золотої писанки, Поміж хмар пливе молодичок — Молодісінький (Бичко, Простота, 1963, 46).
2. Частина інструмента, будовою і виглядом схожа на лук. Дерев’яна частина лучкової пилки називається станком, або лучком (Стол.-буд. справа, 1957, 81).
ЛУЧО́К2, чка́, ч., заст. Смичок. В вікно заглянув: поза склом Віола стогне під лучком… Схиливсь над нею юнак-грач (Щог., Поезії, 1958, 286).
ЛУЧО́К3, чка́, ч., спец. Дерев’яна основа кавалерійського сідла.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 560.