ЛЮДЦІ́, і́в, мн.
1. зневажл. Недостойні люди. Як подивлюсь на хист теперішніх людців, На витребеньки їх… Та що з ними мороки!.. То далебі дрючок отак би і вхопив, Та й ну їх лупцювать (Г.-Арт., Байки.., 1958, 184); — Ніколи не забувай і про нечесних людців, і кар’єристів, які живуть серед отих простих людей, псують їм нерви, кров (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 610).
2. рідко. Те саме, що лю́ди 1. [Явдоха:] Позаторік сватали мене аж тричі, і гарні людці (Кроп., II, 1958, 425); Під однією копицею скошеного жита сплять троє людців, — один чоловік і дві жінки (Григ., Вибр., 1959, 359).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 571.