ЛЮ́ТІСТЬ, тості, ж. Власт. за знач. лю́тий1 1 — 3. Нехай ще сильний Батиїв звір, але підбився вже він. Нехай лютує, але народна мудрість говорить: лютість — не ознака могутності (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 487); Обличчю князя найгірш додавало лютості високе чоло з глибокою морщиною між очима (Стор., І, 1957, 371); Староста аж губи закусив із лютості. Коли би так не було більше людей, був би бив Підошву (Март., Тв., 1954, 186); По пустій долині вихр скиглив і бивсь над нею, свистів у річки берегах крутих, тьмив пітьму ночі лютістю своєю (Фр., XIII, 1954, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 574.