ЛІНИ́ВО. Присл. до ліни́вий 2. Чарівник сидить у березняку на траві сумний і скучний, ліниво копирсає паличкою землю (Вас., II, 1959, 55); Чорні важкі буйволи, ліниво ремигаючи, лежали в загородах у теплій багнюці (Гончар, III, 1959, 91); Улітку наша річка обміліла Пливе собі ліниво (Рильський, І, 1960, 248).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 516.