М’Я́КНУТИ, ну, неш, недок.
1. Ставати м’яким (у 1 — З знач.). Забризкана росою дорога м’якла під колесами (Тют., Вир, 1964, 326); Тут голос прихожого почав м’якнути (Фр., VIII, 1952, 142).
2. Ставати розслабленим, млявим. Під тими поглядами, що або сміялися, або іскрами обсипували його, — м’як [Сава], ослабав і тратив усяку волю (Коб., II, 1956, 30); Все повільніше й повільніше спливають на пам’ять цифри, голова туманиться, тіло м’якне, очі злипаються, подих стає повільнішим, глибшим… (Збан., Сеспель 1961, 220).
3. перен. Ставати добрим, лагідним, чутливим; лагідніти. Вона чує, як її серце м’якне, тане, мов той віск палаючої свічки… (Коцюб., І, 1955, 87); Батько успокоювався, м’якнув, цілував сина і уловлював [умовляв], щоби він уже раз прийшов до свідомості та поправився (Коб., І, 1956, 77).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 837.