МАНІ́Р, не́ру, ч., розм. Спосіб дії. Оглянувшись, він побачив, що з гори вільним поковзом мчить лижа, за нею котиться людина, а за людиною, таким самим манерам, друга лижа (Трубл., Лахтак, 1953, 149).
◊ На мані́р чий — на зразок когось, чогось; так, як хтось, щось. Мартин засвистів на манір маленької пташки волосянки (Панч, Гомон. Україна, 1954, 192); На який мані́р; За яким мане́ром — за якимось зразком. Зачіску вона носила майже на хлоп’ячий манір (Гур., Друзі.., 1959, 30); Комісар тоді висунув голову та як лайнеться за німецьким манером (Ю. Янов., І, 1954, 56).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 622.