МА́ТІНКА, и, ж. Пестл. до ма́ти1 1. На муріжку [моріжку], серед двора, Гуляла дітвора; Гостинчики переглядала, Що матінка понадавала (Гл., Вибр., 1951, 152); — Не раз ридала матінка моя, коли на мене їй жалілись люди (Фр., XIII, 1954, 62); Тяжка вага гіркого життя тебе [хлібороба] придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землею-матінкою обділено!.. (Мирний, III, 1954, 66); Треба йти надвечір. Поки схаменуться [фашисти] — ніч-матінка все крилом своїм покриє (Збан., Єдина, 1959, 367); // Уживається як ласкаве звертання до старшої віком жінки. [Марія:] Марфо Семенівно! Яка ж я рада, що ви приїхали. Здрастуйте, матінко наша! (Лев., Марія, 1953, 32).
◊ [Ой, ох] ма́тінко [моя́, рі́дна]! — уживається як вигук для вираження почуття страху, радості тощо. — Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! (Вовчок, І, 1955, 110); Півнівська Галька пальцем колупала вже стіну біля вікна, так цілий шмат глини й одпав. Кричала до дівчат: — Ой, матінко ж моя! Та ви подивіться! (Головко, II, 1957, 97); Рі́зати пра́вду-ма́тінку див. рі́зати.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 650.