МЕРЗО́ТА, и, ж.
1. Те, що викликає огиду, відразу; щось гидке (у 1 знач.), відворотне (у 1 знач.). — Хочеться вам псувати собі смак.. такою мерзотою! — крикнув він (Фр., IV, 1950, 249); Закурили. — Шовкун! — гукав Сагайда, пожадливо затягуючись. — Хіба це тютюн? Це якась мерзота! (Гончар, III, 1959, 28).
2. Про підлу, негідну людину та її поведінку, вчинки, дії. [Лучицька:] Як думаєш: я на мерзоту не здатна? (Стар., Вибр., 1959, 401); Чого він зайшов до неї? Підглядати? Тьфу, мерзота (Кач., II, 1958, 35); // Уживається як лайливе слово. [Марко:] Ти, мерзото, так знущаєшся з бідної дівчини? Стій! Ані з місця, бо застрелю, як собаку! (Ірчан, І, 1958, 128).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 677.