МЕРТВО́ТА́, о́ти́, ж.
1. Стан мертвого (у 1 знач.), відсутність життя. Вночі хорий заснув.. летаргічним сном, похожим [схожим] на цілковиту мертвоту (Фр., VIII, 1952, 152).
2. перен. Відсутність рухів, звуків та інших проявів життя. Коли б хоч легенький подих низового вітру приніс на своїх крилах прохолоду та увілляв струмок життя в цю задуху, в цю степову мертвоту… (Коцюб., І, 1955, 180); Без руху — в зеленій мертвоті — стине земля… (У. Кравч., Вибр., 1958, 292).
3. перен., розм. Розумовий і моральний застій, інертність, бездіяльність. Мені не хотілось оставати довше в товаристві, що мене своєю мертвотою й поверховністю мучило (Коб., III, 1956, 74); Мертвотою віяло від розслабленої, плаксивої, повинутої в присмеркові тони поезії українських декадентів та естетів, поезії, що зустріла Жовтень похоронним плачем (Про багатство л-ри, 1959, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 681.