МЕТУШЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Який багато метушиться; схильний до метушні. Метушливі хлоп’ята, мов горобчики, зграйками зривалися з місця і з одчайдушним вереском перелітали на протилежний бік вулиці (Жур., Вечір.., 1958, 373); Я дивився в траву, на метушливу мурашку, що тягла кудись більше від себе .. яйце (Збан., Любов, 1957, 74); // Який свідчить про відсутність спокою, врівноваженості; безладний, поквапливий. Рухи його були непевні, метушливі (Руд., Остання шабля, 1959, 23).
2. Сповнений метушні. На палубі ані душі. Завжди галасливе і від скуки метушливе життя пароплава ще спало (Ірчан, II, 1958, 190); Гришка сп’явся на широку лутку вікна і довго дививсь на метушливий базар: перед вікнами школи стояли гончарі з посудом (Кос., Новели, 1962, 217); Вся ця забава в бойовисько була така рухлива й метушлива, що ми ледве встигли побачити, як раптом довга парникова рама опинилась біля муру і по ній, мов в’юн, вихопився Янек (Досв., Вибр., 1958, 154).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 694.