МИ́СЛИ́МО. Присл. до ми́сли́мий; // у знач. присудк. сл. [Настасія Юліанівна:] Ви мені скажіть: мислимо цемолода дівчина їде не куди-небудь, а в самий Мінськ до молодого мужчини (Сміл., Черв. троянда, 1955, 42); Сіверяни не гомоніли тепер, — кричали, обурювались і навіть погрожували. Бо хіба ж мислимо… Та й де це видано? Відколи існує земля Сіверянська, жоден князь не нехтував так думкою поселян (Міщ., Сіверяни, 1961, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 717.