МУЖВА́, и́, ж., збірн.
1. дорев., зневажл. Мужики, селяни. — мужва підійме носа, а в наших кишенях буде — свись! (Н.-Лев., IV, 1956, 27); [Єлисей:] Ну так же досадна, що за обідом, опріч попів, одна тільки мужва сиділа. Певно, гордують нами панки? (Крон., III, 1959, 284); Євмен Жлукто хапається за голову. Що робити, що робити, пане добродію? Мужва бастує, не виходить у поле, зреклася землі (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 114).
2. перен., заст., зневажл., лайл. Про невихованих, неосвічених людей. Упершись поглядом, у стіну перед собою, він презирливо процідив крізь зуби: — Мужва!.. Мало їх тесали… (Руд., Вітер.., 1958, 89); — Графа Володимира Романовича Скаржинського не знаєте? Ех, ви ж… мужва! (Донч., III, 1959, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 820.