МУ́ЗА, и, ж.
1. У грецькій міфології — одна з дев’яти богинь поезії, мистецтва та науки. О, музо, панночко Парнаська! Спустись до мене на часок (Котл., І, 1952, 187); Трохи осторонь, але на видному місці статуя музи з лірою в руках (Л. Укр., III, 1952, 722); Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 29).
2. перен. Творче натхнення, його джерело, що втілюється звичайно в образі такої богині. Музо моя — госте одинокої душі! Не покидай мене (Мирний, V, 1955, 343); Радянський актор не може творити художній образ, покладаючись на каприз музи, не може очікувати моменту приходу натхнення (3 глибин душі, 1959, 67).
3. перен. Творчість поета, його мистецтво. Гнівно заговорила невільницька муза Шевченка (Слово про Кобзаря, 1961, 99); Білоруський поет Павлюк Трус не розлучався з "Кобзарем", уся його творчість перейнята шевченківським колоритом; у ній багато теплоти та щирого поетичного чуття, що йде від музи Тараса (Рад. літ-во, 2, 1961, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 822.