МУРМОТА́ТИ, очу́, о́чеш і МУРМОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок., розм.
1. перех. і без додатка. Говорити тихо, невиразно. Все військо сумно мурмотало, Сперва [спочатку] тихенько, послі [потім].. Гукнули разом: "Все пропало!" (Котл., І, 1952, 283); Гнат провинливо щось мурмотів, топтався коло жінки, не знав, що порадити і як вгамувати її (Горд., II, 1959, 239); Слинько голосно прокашлявся — Про що ти там мурмотиш?.. І ніколи мені з тобою теревені правити (Шовк., Інженери, 1956, 264); // Стиха співати. Чума, лежачи на нарах, мурмотів пісню (Ю. Янов., IV, 1959, 119).
2. неперех., рідко. Те саме, що муркота́ти 1. Кіт Жук-Мурка міцніше згорнувся в куточку на нарах і мурмотів під супровід силантьєвського хропіння (Трубл., І, 1955, 83); * Образно. Десь унизу ворушився, мурмочучи, потік, мов виривався, а його не пускали (Хотк., II, 1966, 50).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 829.