МУРУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех. і без додатка.
1. Споруджувати, зводити щось із каменю, цегли. У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує. Той неситим оком — За край світа [світу] зазирає (Шевч., І, 1963, 236); Муруючи стіну, муляр кладе в неї не самі тільки гранітові квадрати, але як випаде, то і труск, і обломки і додає до них цементу (Фр., І, 1955, 30); Гриць наносив цегли і збирався мурувати піч з комином та димарем (Чорн., Визвол. земля, 1959, 183).
2. перен. Покривати тонкою льодовою кіркою, снігом (про мороз і т. ін.). Зима біснувалась, мурувала вікна холодними квітами (Стельмах, На.. землі, 1949, 84).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 830.