НАВИ́ЛЬНИК, а, ч., діал.
1. Держак вил. Десь на горищі Юхим знайшов суху деревину, вистругав навильник, біля стіни поставив справні вила (Чорн., Потік.., 1956, 293); — Я торік оцією рукою за день три навильники поламав у возовицю (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 34).
2. Кількість сіна, соломи і т. ін., підібрана на вила за один раз. Орудує [Настя] вилами незгірш парубка. Набере сухої отави добрий навильник і — одним махом на копицю (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 209); Кинувши останній навильник гною, він хотів зрушити з місця тачку (Добр., Тече річка.., 1961, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 31.