НАВИ́СЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до нави́снути. Високі скелі, гордо навислі над морем, піддались нарешті: море вигризло в них високі й глибокі гроти (Коцюб., II, 1955, 300); Заплющила [Тамара] очі, щоб не бачити оцей противний, навислий над нею брудний дах (Хижняк, Тамара, 1959, 179); // у знач. прикм. Фургони. насилу сунулись по вузькій дорозі під навислим гіллям (Н.-Лев., II, 1956, 31); Дорога помалу повзе вгору, ніби впирається в низьке, нависле небо, а потім круто спадає вниз (Кол., Терен.., 1959, 198).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 31.