НАВОЛОЧ, і, .ж.
1. збірн., зневажл. Підлі, нікчемні, шкідливі для суспільства люди; набрід. — Ой, боюся я за свою дочку. Там же збирається всякий народ, усяка наволоч (Н.-Лев., II, 1956, 37); Жовто-блакитна наволоч мусить сконати, згнити до останку (Еллан, II, 1958, 262); Матрос-чорноморець.. творив подвиг, очищаючи палубу від білогвардійської наволочі (Цюпа, Україна.., 1960, 47).
2. зневажл., лайл. Нікчемна, підла людина; негідник. [Стась:] Мамо, я не маю жодного бажання говорити з цею наволоччю (Вас., III, 1960, 208); Рубанюк посміхнувся куточками губ, потім рішуче ступив два кроки із насолодою плюнув провокаторові в лице. — Одержуй і від мене, наволоч (Цюпа, Назустріч.., 1958, 59); — Ти? — скрипнувши зубами, процідив Круглов. — Ти, "ідейний рівень"?! Наволоч! (Руд., Вітер.., 1958, 359).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 39.