НАВРО́ЧИТИ, НАУРО́ЧИТИ, чу, чиш, док., перех. Принести горе, заподіяти нещастя, пошкодити кому-небудь поглядом, словами чи діями (за забобонними уявленнями). Онися все прикривала їх [глечики] сіном, щоб часом люди або, й борони боже, відьми не вгляділи та не наврочили корови (Н.-Лев., III, 1956, 204); [Гелен:] Чи певна ти, що ти її очима своїми не наврочила? (Л. Укр., II, 1951, 294); Ольгу як би хто наврочив: вона й слова не зронила, і з місця не рушила (Вільде, Сестри.., 1958, 376); Коли б хто знав, як він.. оберігав його від кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його (Скл., Святослав, 1959, 482); // безос. — Та чи тебе наврочило? (Чаб., Катюша, 1960, 49).
Щоб не навро́чити, у знач. вставн. сл. — уживається, щоб застрахуватися від того, що ніби може загрожувати. — Здоров’я моє краще, таки справді, і ходить я стала ліпше, щоб не наврочити (Л. Укр., V, 1956, 203); Нам в останні часи щастить (тьфу! щоб не наврочити!) на товсті й гарні книжки (Сам., II, 1958, 471).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 41.