НА́ГЛУХО, присл. Дуже щільно, не лишаючи отворів. Віконниці в будиночку зачинені наглухо (Донч., II, 1956, 104); Павло забув, що їхні ворота вже давно забиті наглухо (Кучер, Трудна любов, 1960, 33); Полісовщики мовчки доїжджають до наглухо огородженого дощаним парканом будинку (Стельмах, І, 1962, 89); * Образно. Він мріяв про гімназію, але двері школи перед ним були наглухо зачинені (Чорн., Визвол. земля, 1959, 21); // Дуже міцно, сильно; так, що не можна роз’єднати, перемістити. Лавка наглухо прикріплена до стіни.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 49.