НАЙМЕ́ННЯ, я, с. Ім’я людини або її прізвище. — Їй наймення Ізідора, А вродлива!.. не списати!.. (Л. Укр., І, 1951, 371); Наймення йому було Думенко, а по-вуличному його дражнили: "невдачливий" (Григ., Вибр., 1959, 109); // Назва чого-небудь. Вона [газета] грунтовно відрізняється від річки з тим же найменням. Тоді як у річці Десні занадто багато води, в газеті "Десні" її надто мало (Сам., II, 1958, 337); І над озером з найменням Ленін Силою і славою доби Неспокійні, молоді, зелені Виросли незігнуті дуби (Нагн., Вибр., 1957, 289); // Друга назва кого-, чого-небудь. Вони [літаки] колись бомбили фриців у курських та українських кукурудзах і там дістали від бійців жартівливе наймення "кукурудзників" (Гончар, III, 1959, 283); Наймення це до неї міцно пристало, але вона за нього не ображалася (Руд., Вітер.., 1958, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 97.