НАКАЗА́ТИ1див. нака́зувати.
НАКАЗА́ТИ2, ажу́, а́жеш, док., перех.
1. Говорячи, повідомити, висловити багато чого-небудь; наговорити. — Отам уже я наслухаюся і її чудових казок, і її веселих приповісток! Чого, чого тільки вона не накаже, поки не поснемо обидві? (Мирний, IV, 1955, 337); [Василина:] Старі люди, дочко, багато дечого накажуть, та хіба всьому тому і віри йняти? (Вас., III, 1960, 59).
2. розм. Звести наклеп або просто наговорити неправди, обманути. — Чи підемо, дівчата, до Супруненка колядувати, чи минемо?.. — Ти ж, кажуть, його Хведора причарувала, — плеще Івга. — Чого не накажуть. Он і про тебе кажуть. — Що ж про мене кажуть? — Казаному кінця нема, — одказала Христя (Мирний, III, 1954, 40); Входить він, а біля ковадла батько кує.. А в голові думка перша — про матір: — Що ж то вони наказали? Ну й мати ж — отак піддурили. Он воно що — батько кують, а не вмерли (Головко, II, 1957, 390).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 99.