НАКОРЕ́НОК, нка, ч., діал.
1. Потомок. [Анзорге:] З’їдять нас хутко злидні.., що й накоренка не зостанеться (Л. Укр., IV, 1954, 218).
2. перен., лайл. Поріддя, виродок (про чию-небудь дитину). Бодай його кодло з накоренком перевелось! (Номис, 1864, №. 3788).
◊ У на́коре́нку, діал. — на пні. Запродував [чоловік] лихварям збіжжя ще в накоренку (Л. Укр., III, 1952, 636); — Посуха прилучилася. Збіжжячко наше пропало в накоренку… (М. Ол., Чуєш.., 1959, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 109.