НАОДИ́НЦІ, присл.
1. Сам на сам, удвох без свідків. Другого дня Дмитро покликав Катю до себе й про щось довго говорив наодинці (Коз., Вибр., 1947, 35); Наталка.. більше мовчала і навіть наодинці з Даркою не згадувала про Циганюка (Вільде, Повнол. діти, 1960, 250); Там — наодинці з дубами і кленами — він заспокоївся (Смолич, II, 1958, 19).
2. На самоті, самітно, без інших. Наодинці Дмитро відчував своє горе значно гостріше, аніж на людях (Збан., Переджнив’я, 1960, 118); Вона могла наодинці виплакати все, чим наболіло її серце (Гончар, І, 1954, 160); Він любив полювати наодинці (Коп., Як вони.., 1948, 84).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 135.