НАПАДА́ЮЧИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. теп. ч. до напада́ти. Чи міг князь Данило Галицький свою власну силу протиставити незчисленній і постійно нападаючій силі татар, силі Золотої Орди? Ні, не міг (Тич., III, 1957, 258).
2. у знач. ім. напада́ючий, чого, ч. Те саме, що напа́дник 2. Коли нападаючі з військових раптом прорвалися на штрафний майданчик противника, Ігор на весь голос крикнув: — Бий! (Багмут, Щасл. день.., 1951, 132); Тепер нападаючі влучніше б’ють по воротах (Веч. Київ, 27.III 1966, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 137.