НАПОУ́МЛЯТИ, я́ю, я́єш, недок., НАПОУ́МИТИ, млю, миш; мн. напоу́млять; док., перех. Навчати кого-небудь діяти розумно, розсудливо; давати пораду. Мар’яна пошепки напоумляла знавіснілого пана Роздобудька (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 347); — А проте напоумте.. Скажіть, будь ласка, як би ви моєму лиху запобігли? (Вовчок, VI, 1956, 267); Чому в свою пору не стрівся йому старший роками і досвідом друг, розумний і щирий, який напоумив би і остеріг проти помилок, проти хибної стежки?! (Вол., Озеро.., 1959, 77); // безос. — 3 речей тільки й лишилося те, в чому була, — добре, що хоч кожушка та чоботи напоумило вдягти! (Збан., Єдина, 1959, 37).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 158.