НАПРО́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., НАПРОСИ́ТИ, ошу́, о́сиш, док., перех., розм.
1. Випрошувати яку-небудь кількість чогось. А рядові ланки, наче ті сироти.. І гною їм нема, і коней не допросишся, щоб хоч той гній вивезти, який з трудом навизбируєш у себе та напросиш у людських подвір’ях (Кучер, Трудна любов, 1960, 56); // перев. док. Просячи про що-небудь, добитися згоди. Оце було напросить мати священика, щоб .. написав та спитав про здоров’я й життя, то й одпише Катря на три листи одним (Вовчок, І, 1955, 242); Напросив свого дружка — теж був відчайдушний, чортяка! Та й засіли в городі серед порічок (Збан., Єдина, 1959, 131).
2. Запрошувати кого-небудь у якійсь кількості. Напросила [Ївга] свашок, світилок, батьків.. і всякого народу, якого треба на весілля (Кв.-Осн., II, 1956, 301); — Коли напросив [Балабуха] гостей, то нехай сам панькається коло їх, а я не встану, — думала Олеся (Н.-Лев., III, 1956, 122).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 162.