НАСВАРИ́ТИ, сварю́, сва́риш, док., перех. інеперех., кого, на кого і без додатка, розм. Те саме, що насвари́тися 1,2. — На щастя, мама вийшла була до города, а то би, певно, були насварили на мене, нащо беру такий великий кусень хліба (Фр., І, 1955, 263); Їй самій ударити дитину, насварити — можна, але не дай-бо, щоб хто інший (Вільде, На порозі, 1955, 190); Дівчата з Катет зразу ж про щось схвильовано, таємниче зашепотіли. Катя навіть пальцем насварила — застерегла (Головко, І, 1957, 397).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 182.