НАСИЛА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАСЛА́ТИ, нашлю́, нашле́ш, док., перех.
1. розм. Посилати, присилати, направляти в якій-небудь кількості. Розуміє княгиня.., яку згубу чинить Русі Візантія, розуміє, що обсідає вона Русь своїми фортецями, насилає на них то хозар, то печенігів (Скл., Святослав, 1959, 51); Може, то Людина, що керує вітрами, наслала теплих лагідних вітрів? (Ів., Вел. очі, 1956, 70).
2. Викликати що-небудь, охоплювати чим-небудь, заставляти пережити щось. Вона є прирожденна [природжена] відьма, що і у воді з каменюками не тоне, і дощі з неба краде, і мару на людей насила (Кв.-Осп., II, 1956, 188); Він почаркувався з усіма, не оминув і Левченка, навіть люб’язно щось сказав йому, хоча в думках.. насилав на нього усі болячки й нещастя (Стельмах, І, 1962, 335); Наслав Аллах на мою бідну голову думи (Коцюб., II, 1955, 157); Не інакше, як тільки чари хтось наслав на Івана (Фр., І, 1955, 98); — Нашли на мене [боже] хоч болість яку, щоб він розжалобився (Л. Янов., І, 1959, 340).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 183.