НАСТРІ́ЧУ, присл., розм. Те саме, що назу́стріч. Що, якби вийти отак настрічу вітру (Коцюб., II, 1955, 262); Ідуть [діти] настрічу сонцю золотому (Фр., X, 1954, 52); Очутився [Кметик] на громадських сіножатях, дивується дуже, що старий бузьок [бусол] не вилетів йому настрічу (Ков., Світ.., 1960, 122).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 205.