НАСТІ́Й, то́ю, ч.
1. Витяжка з рослинної чи тваринної речовини, що утворилася в тій рідині, в яку ця речовина вміщена; водяний розчин спеціально приготовлених екстрактів. Мати.. обережно ставить йому біля узголів’я склянку трав’яного настою — хай вип’є натщесерце, як прокинеться (Гончар, Тронка, 1963, 196).
2. Те саме, що насто́йка 1. Бруньки [березові] зриваються, зсипаються в пляшку і наливаються горілкою; тим настоєм треба заливать виразку (Чуб., І, 1872, 130); Катерина поворожила біля мисника, дістала карафку з настоєм і поставила перед гостем (Чорн., Визвол. земля, 1959, 149).
3. Стійкий запах чого-небудь. В сухий настій лісових трав і квітів вплітається вологий повів нещодавно внесених з льоху яблук і ярого меду (Стельмах, Хліб.., 1959, 246); Вікно було відчинене, і кімната повнилася пахощами нагрітої на сонці глиці і змішаним, прохолодно-терпкуватим настоєм лугу й річки (Коз., Сальвія, 1959, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 200.