НА́ТЯК, у, ч.
1. Слово або вислів, що не повністю щось розкриває, а лише створює умови для догадування. Данило мов не чув або не розумів його [учня] натяків, а на виразні питання відповідав якось нерадо (Фр., IV, 1950, 158); Павлуша зрозумів натяк і зразу ж попрощався з дядьком (Головко, II, 1957, 268).
2. перен. Те, що нагадує собою про кого, що-небудь або подібне до когось, чогось. Одну морську свинку Івасик довго й пильно оглядав, проте не знайшов у неї не тільки плавців, але взагалі ніяких натяків на будь-які пристрої для швидкої плавби (Донч., II, 1956, 369); Кожного ранку пробуджувалася [Дарка] з надією, що побачить на небі бодай натяк на дощ (Вільде, Повнол. діти, 1960, 7).
3. у знач. присл. на́тяками (рідше на́тяком). Не до кінця розкриваючи думку. Гнат хитрою мовою і натяками швидко збивав ціну (Стельмах, Хліб.., 1959, 74); Тася звикла говорити натяками (Дмит., Розлука, 1957, 222); З Глобою він мав уже кілька розмов, і жодного разу викладач навіть натяком не згадав про той давній неприємний епізод (Гончар, Південь, 1951, 78).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 223.