НАТІ́ШИТИСЯ, шуся, шишся, док., ким, чим, з кого — чого і рідко над ким — чим, без додатка, розм. Потішитися багато, досхочу. Почнуться й докажчику муки: Тоді на дозвіллі натішуся я З тортур і дратівлі змії-гультяя! (Стар., Поет. тв., 1958, 227); [Кожух:] Говори, шляхтичу. Інакше сотник Горобець натішиться над тобою так, що сам диявол гопака ударить (Корн., І, 1955, 218); // перев. з запереч. н е. Радуючись, вдовольнитися повністю. Я не могла доволі натішитися сонцем, воно так жарко гріло (У. Кравч., Вибр., 1958, 308); Швидко одужував Данько.. Мати натішитись не могла: на очах оживає син! (Гончар, II, 1959, 198); // Зазнати насолоди досхочу. Улас намилувався Лукиною, натішився й покинув її, як зірвану кітку (Н.-Лев., III, 1956, 348).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 214.